– Часи настали інші, – проказав нарешті генерал-майор.

– Еге ж… – заговорив було хлопець і, прислухаючись до шуму знадвору, докинув: – Тату, а надворі, здається, дощ.

– Дощ? – Генерал-майор Накамура, що й досі сидів, простягти ноги, радо звернув розмову на інше: – Тільки б цвіт айви не облетів!..

УСМІШКА БОГІВ

Одного весняного вечора padre Organtino [76] , волочачи за собою довгі поли сутани, прогулювався наодинці у саду храму Намбандзі.

У саду між соснами й кипарисами було посаджено троянди, оливи, лаври та інші європейські кущі та дерева. В легкому надвечірньому сяйві серед ледь-ледь помітних силуетів дерев плив солодкуватий запах троянд, які щойно розпустилися. І це надавало тиші саду якоїсь дивовижної неяпонської чарівності.

Походжаючи на самоті доріжкою, посиланою червоним піском, Орґантіно поринув у спогади. Великий собор у Римі, гавань Лісабона, звуки ребека [77] , смак мигдалю, псалом «Господи, дзеркало душі нашої» – все це розбудило в серці цього рудуватого монаха тугу за рідним краєм. Щоб розвіяти її, він подумки повторював ім'я Деусу [78] .Однак туга не тільки не проходила, а ще гнітючішим тягарем лягала на груди.

«Чи в цій країні прекрасні краєвиди? – роздумував Орґантіно. – Так, в цій країні прекрасні краєвиди. Та й клімат м'який. А туземці… можливо, навіть негри кращі за цих жовтих карликів. Однак і в їхній натурі є щось привітне. Та й вірних серед них останнім часом набралося вже кілька десятків тисяч. Скажімо, посередині їхньої столиці височить наш храм. Якщо подумати, то хоча життя тут не вельми приємне, але назвати його неприємним навряд чи можна. А проте я раз по раз сумую. Кортить повернутися до Лісабона, кортить звідси забратися. Невже тільки з туги за батьківщиною? Е ні, якби я мав змогу покинути цю країну, я проїхав би не лише до Лісабона, а куди завгодно: в Китай, в Індію… Виходить, що не тільки туга за рідним краєм – причина мого смутку. Здається, я прагну одного: якомога швидше вибратися з цієї країни… Однак… у цій країні красиві краєвиди. І клімат м'який».

Орґантіно зітхнув. І саме тоді йому в очі впав білястий цвіт сакури, що лежав у тіні дерева на порослій мохом землі. Сакура! Ніби чогось злякавшись, Орґантіно вдивлявся у напівтемні просвіти між деревами. Там серед кількох пальм з віялоподібним листям наче в імлі білів цвіт плакучої сакури.

– Бережи нас, Господи!

У цю мить Орґантіно хотів перехреститися, щоб захиститися від нечистої сили. Настільки зловісною видалася йому тоді плакуча сакура у вечірніх сутінках. Зловісною?… Ні, скоріше самим уособленням Японії, яке його найбільше тривожило. Та через хвилину він збагнув, що нічого дивного в цьому немає, і, присоромлено всміхаючись, втомленою ходою потягся доріжкою назад.

***

Через півгодини за вівтарем храму Намбандзі він молився Деусу. Там було порожньо, і тільки з бані звисало панікадило. В його світлі на настінній фресці святий Михаїл боровся з дияволом за труп Мойсея. Не лише хоробрий архангел, але й розлючений диявол того вечора у тьмяному світлі здавалися набагато вишуканішими, ніж звичайно – може, завдяки тому, що свіжі троянди та рокитник, поставлені перед вівтарем, ширили навколо себе духмяні пахощі. Низько схиливши за вівтарем голову, Орґантіно ревно молився:

«О, милосердний і всеблагий Боже! Відтоді, як я відплив з Лісабона, я все своє життя віддав Тобі. А тому, хоч би які злигодні мені випадали, я невідступно, безстрашно йшов уперед задля того, щоб засяяв славою пресвятий Хрест. Звичайно, в цьому не лише моя заслуга. Все звершується з Твоєї, Господи, благодаті. Та, живучи в цій Японії, я дедалі глибше усвідомлюю, яка в мене важка місія. У цій країні – і в горах, і в лісах, і в густозаселених містах – усюди ховається якась дивовижна сила, що потаємно ставить перешкоди моїй місії. Бо якби не вона, то чого б я впадав у безпричинну тугу, як це сталося недавно? Та що це за сила – я не знаю. В усякому разі, вона, ця сила, немов підземне джерело, розливається по всій країні. Розтрощи її, о, милосердний і всеблагий Боже! Може, японці, занурені в неправедну віру, вже ніколи не побачать величі раю. Через це стільки днів я мучився страшною мукою. Прошу Тебе, Господи, обдаруй мене відвагою і терпінням…»

Раптом у цю мить Орґантіно здалося, ніби заспівав півень. Та, не звертаючи на це уваги, він молився далі:

«Щоб виконати свою місію, я мушу боротися з силою, що ховається у горах і ріках цієї країни… можливо, зневидимими для людини духами. Колись Ти потопив на дні Червоного моря численне єгипетське військо. А ця країна силою своїх духів, напевне, не поступається єгипетському війську. Благаю Тебе, Господи, поможи й мені, як колись стародавньому пророкові, подолати цих духів…»

Несподівано слова молитви на його устах завмерли. Цього разу біля самого вівтаря залунав голосний спів півня. Орґантіно недовірливо оглянувся навколо і побачив, як на вівтарі, звісивши білий-білісінький хвіст і випнувши груди, півень ще раз кинув свій бойовий клич – здавалось, сповіщав про світанок.

Орґантіно зірвався з колін і, розпростерши рукава сутани, поспішив прогнати птаха. Та, ступивши два чи три кроки й надривно закричавши: «О, Господи!» – розгублено завмер. Напівтемну святиню заповнювала незчисленна зграя півнів, що невідомо коли й звідки взялися… Вони то літали, то сюди-туди бігали, і всюди, куди тільки око сягало, відкривалося море півнячих гребенів.

– Бережи нас, Господи!

Він знову спробував перехреститися. Але от диво – його рука, наче затиснута лещатами, не ворушилася. А тим часом храм наповнювався червоним сяйвом, наче від вогнища, яке невідомо звідки з'явилося. Одночасно з тим, як вогонь розгорявся, Орґантіно, задихаючись, став помічати, як у навколишній темряві поступово вимальовуються людські постаті.

Постаті швидко набирали чітких обрисів. Це була юрба простих чоловіків і жінок незвичної зовнішності. З нанизаним на нитку нефритом навколо шиї, вони радісно сміялись і веселилися. Коли їхні постаті стали зовсім виразними, незчисленна зграя півнів ще голосніше, ніж досі, кидала свої бойові кличі. І водночас стіна – стіна з фрескою святого Михаїла – як туман розчинилася в нічній пітьмі. А натомість…

Перед очима приголомшеного Орґантіно розпочалася схожа на міраж японська вакханалія. Він бачив, як у світлі багаття японці у старовинному одязі, розсівшись колом, частували один одного саке. А посеред кола на великому перевернутому цебрі несамовито витанцьовувала величавої зовнішності жінка, якої він у Японії ще не зустрічав. А за цебром кремезний чоловік тримав високо підвішені на гілках – видно, вирваного з коренем деревця сакакі [79] – чи то коштовне каміння, чи то дзеркало. Навколо, зіштовхуючись крилами та гребенями, безперестанку весело виспівували півні. А трохи далі… Орґантіно не повірив своїм очам – трохи далі в нічному тумані височіла могутня брила, яка могла затуляти вхід до печери.

Жінка на перевернутому цебрі все ще не переставала танцювати. У повітрі теліпалася лоза, якою вона перев'язала волосся. Нефритове намисто на її шиї брязкотіло так, ніби падав град. Розмахуючи гілкою низькорослого бамбука, вона робила вітер. А її оголені груди! У червоному світлі багаття їхні дві лискучі половинки здавалися отцю Орґантіно ні чим іншим, як самою пристрастю. Молячись своєму Деусу, він з усіх сил хотів відвернутися. Але його тіло, наче сковане якоюсь проклятою таємничою силою, не могло навіть ворухнутися.

А тим часом на примарних людей зійшла тиша. Жінка на цебрі, ніби отямившись, нарешті припинила танець. Навіть півні, що досі змагалися у співі, затихли з витягненими шиями. І тоді серед цієї тиші звідкись долинув урочистий, навдивовижу приємний жіночий голос: